Надя йшла дорогою з райцентру, обгорнувшись у хустку. Тепер усе — сама. Сусіди лише перешіптувались: “Вернувся з тюрми, знову гуляє, та ще й руку підняв…” Вона мовчала. А що казати? Що боялась ночі більше за темряву? Що син ховався під ліжком, коли батько кричав? Що одного вечора вона просто зібрала речі й пішла?
Вона верталася в село, до старої маминої хати. Там не було ні світла, ні газу, зате була тиша. І старе яблуко під вікном, яке ще з дитинства асоціювалось у Наді з безпекою.
Йшла пішки, бо грошей на автобус не вистачило. Син — Ярко — семирічний хлопчик з дорослим поглядом — тримався її спідниці. Він ні разу не заплакав, ні слова не сказав про тата. Лише питав:
— А в нас буде нова хата?
— Буде, синочку, буде. От побачиш.
Коли вони підійшли до села, вже темніло. Хмари зависли низько, і здавалося, що навіть небо хоче впасти. Хата стояла така ж, як і колись — сива, облуплена, але з вікном, у якому світилося. Це здивувало Надю. Вона не знала, хто там тепер живе.
— Хто там? — озвалася баба Ганна, стара сусідка, коли Надя постукала.
— Це я… Надя. З маминої хати.
— Господи… Надю, дитино! Та заходьте швидше, не стійте в холоді.
У хаті пахло сушеними грушами і піччю. Ярко миттю потягнувся до тепла. Ганна подала миску з борщем, кинула ще одне поліно в грубу і мовила:
— Я приглядала хату, думала, що хтось із вас вернеться. Знала, що не витримаєш там.
Надя сиділа мовчки, зігріваючи руки. Очі щипало. Вперше за багато часу її просто нагодували. Без питань, без докорів, без «а чого не терпілося»…
Наступного ранку Ярко побіг у двір, де ганяли м’яч сусідські діти. Він повернувся червоний, щасливий.
— Мам, вони сказали, що можна з ними! А ще — що я буду ходити з ними в школу, у нас тут є школа, так?
— Є, синочку. Є й школа. І яблуко, і піч, і хата. Все буде, — прошепотіла вона й нарешті дозволила собі усміхнутись.
Бо поки світиться хоч одне вікно вночі — є ще доброта. Є ще люди, які зустрінуть тебе з теплим борщем і словом. І є надія.
