Село потопало в тиші, такій густій, що здавалося — вона має вагу. Вже після восьмої, коли телевізори в хатах говорили впівголоса, а собаки дрімали біля воріт. Ірина сиділа на лавці під вишнею. Її пальці нервово стискали край хустки, що лежала на колінах. В хаті було душно — не від спеки, від думок.
Сьогодні вона знову не витримала. Він кричав. За підгорілий борщ, за не так поскладену білизну, за те, що “в неї очі не такі”. Удару не було — ні. Він вже навчився “говорити боляче”. Але донька Настя почула. Зі сходів. І заплакала.
— Мамо, а чого тато такий злий? — спитала потім тихо, наче боялась, що хтось почує.
Ірина не знала, що відповісти. Бо звикла мовчати. Бо “так у всіх”, “терпи, і все буде добре”, “дитина має батька мати”. Їй самій так колись казала мама. І бабуся — своїй мамі. А що з того вийшло? Покоління втомлених, мовчазних жінок, які плачуть у подушку, але зранку варять борщ.
Цього вечора щось у ній надломилось. Вперше за роки вона не накрила на стіл. Не принесла тапочки. Не підійшла. Вона вийшла надвір і просто… сіла.
— Ну що, досиділася? — буркнув він, визираючи з дверей. — А в хаті хто прибиратиме?
Вона не відповіла. Поглянула на нього — і в очах у неї було щось нове. Тихе, але тверде.
— Ти сам. Я — більше не можу. І більше не буду.
Він злякався. Може, не її слів — бо вони були прості. А того, що вона сказала це спокійно. Не зі сльозами, не з криком. А так, як говорять про безповоротне.
Тепер вона час від часу писала Галі, однокласниці, яка працювала у міській школі. Допомагала по хатах, доглядала стареньку бабусю. А ще — вчилася говорити “я хочу” і “мені болить”.
Бо іноді — треба просто не мовчати. І почати з простого: з власного “ні”.
Ця історія — не виняток. Таких жінок — тисячі. Мовчазних, сильних, втомлених. Але кожна з них може одного дня сказати: “Я більше не мовчу”.
⠀
Якщо ви пережили схоже — ви не одні. Напишіть у коментарях слово «чула», якщо ця історія вам близька.
⠀
Діліться, щоб ця тиха правда звучала голосніше.
