Після другої ночі село Калинове затихало остаточно. Навіть пси вже не гавкали, наче й їм набридли людські клопоти. За вікном хтось поволі йшов. Чути було, як рипить сніг під ногами. Вікна в будинку тьмяно жевріли — Оксана не спала.
Вона сиділа на табуретці біля дверей і слухала. Серце в грудях калатало так голосно, що здавалося, навіть старенька груба чує. У хаті було тихо. Спав син — Михайлик. Маленький, зморений після школи, знову заснув не дочекавшись мами. І знову сам. Як завжди останні пів року.
Колись вона жила в місті. Мала чоловіка, квартиру, роботу в магазині. Аж поки не сталося те, про що вона не любила говорити. Він підняв руку. Вперше. Потім удруге. А тоді — за звичкою. Кожна сварка завершувалася синцями, замкненими дверима, зламаними речами. Вона боялася й мовчала, бо як же — чужа в місті, одна з дитиною. І лише коли Михайлик якось вночі, ховаючись, сказав: «Мамо, давай поїдемо звідси…», — вона зібрала речі.
Повернулися в село. До старої хатини, яка залишилася їй від бабусі. Здавалося, це буде порятунок. Але село зустріло не одразу з відкритими обіймами. Люди тут пам’ятали її, але шепотілися: «О, та це ж та, що в місто втекла!», «Сама винна…», «Хіба чоловік просто так б’є?..»
Вона мовчки несла ці погляди, ці плітки. Працювала на двох роботах — у шкільній їдальні та у сусідки на городі. Все для Михайлика. Щоб він не відчував себе гіршим. Щоб мав хліб, теплу куртку, зошити.
Того вечора вона поверталась пізно — затрималася на підробітку. Дорога була слизька, сніг падав і танув просто під ногами. Аж раптом — машина. Спершу повільно, потім різко — і Оксана ледь устигла відскочити. Машина зупинилась. Вийшов чоловік. Молодий, з бородою і теплими очима.
— Ви в порядку? — запитав він і подав їй руку.
Оксана зніяковіла. Не звикла вже, щоб до неї ставились по-людськи. Просто, без вимоги, без зневаги.
— Я… так. Усе добре. Я живу за городами, ось там…
— Дозвольте підвезти. Темно, слизько. А ви, здається, не в гумових чоботах.
Вона хотіла відмовитися. Але ноги підкошувались, а в голові крутилася думка: «Михайлик один…»
У машині було тепло. Вперше за довгий час вона відчула спокій. Без тиску, без страху.
— Я Дмитро. До речі, з обласного центру. Їду до бабусі, тут поряд живе. Раніше щоліта був тут. А ви, певно, Оксана? — усміхнувся. — Ви ж донька Надії Павлівни? Я пам’ятаю її — хороша була жінка.
Слова про маму торкнули її до сліз. Вона кивнула.
— Так, це моя мама…
До хати залишалося кілька метрів. Вона вже хотіла вийти, але Дмитро заговорив знову:
— Знаєте, я часто думаю, як багато людей проходять повз чужу біду. А варто просто… зупинитись. Сказати: «Я бачу тебе. Тебе — людину».
Оксана не відповіла. Бо в горлі стояв ком. Вона подякувала і вийшла. Зайшла в хату, як у інший світ. Михайлик прокинувся, вибіг у коридор і міцно обійняв маму.
— Я хвилювався… — прошепотів.
— Все добре, синку. Я вже вдома.
Тієї ночі вона довго не могла заснути. Думала про слова Дмитра. Про доброту. Про те, що, можливо, не все ще втрачено. Можливо, світ — не такий уже й злий.
Бо навіть у темряві можна зустріти того, хто стане вогником. І хоч на мить — освітить дорогу додому.
