Село Липова, сховане серед лісів і полів, жило тихим, розміреним життям. Тут усе було як на долоні — хто з ким свариться, хто кому привіз картоплі мішок, а хто вночі тихцем плаче у подушку. І серед цього всього — Галина. Жінка з добрими очима, але завжди трохи затиснутим ротом, ніби боялася, що з нього вирвуться якісь зайві слова.
У неї була донька — дев’ятирічна Соломійка. Говорила вона небагато, зате слухала — аж вуха ловили. А ще — дивилась. Уважно. І якось по-дорослому. Надто дорослому для свого віку.
Галина працювала у школі прибиральницею, а вечорами шила на замовлення. Чоловік — десь був, десь ні. Пропадав, як роса влітку. То на заробітках, то в лікарні, то просто… пропадав. Не пив, не бив — просто зникав, ніби шматок життя випадав із пазла.
Одного вечора, коли надворі вже сутеніло, а в хаті пахло печеною картоплею, Соломійка раптом спитала:
— Мам, а тато нас ще любить?
Галина здригнулась. Зробила вигляд, що перемиває посуд, але руки трохи затремтіли.
— Ну звісно, любить… — сказала невиразно. — Просто дорослі іноді… втомлюються. Їм треба побути самим.
Соломійка подумала й стиха сказала:
— Якби він втомився від роботи — то спав би. А як втомився від нас — то… вже не повернеться?
У грудях у Галини щось стислося. Вона підійшла, обійняла доньку ззаду і притислась щокою до її голови. Якби не стрималася — розридалась би.
Наступного дня у селі зчинився галас. У Липову на декілька днів привезли міську бригаду — міняли лінії електропередач. Робітники молоді, голосні, запах мастила і кави від термоса. Сусідки відразу насторожилися.
— Он той, Віталік, бачили? До Галини заглядав. А вона, ще й кавою його пригощала! — прошепотіла тітка Мотря до тітки Ольги.
— Аби не було біди. Бо ти знаєш, як воно буває з тими «приїжджими»… І дитина ж мала в неї.
Слухала це все Соломійка, сидячи на лавці за штахетами. Дитяче серце вловлювало напругу краще за дощові хмари. Вона бачила, як Віталік лагодить стовп біля їхнього двору, як усміхається мамі, і як мама, вперше за багато тижнів, усміхається у відповідь — ледь-ледь, як боязкий промінчик.
— Ви гарна мама, — сказав якось Віталік, коли Галина винесла йому склянку води.
— А звідки ви знаєте? — спитала вона.
— Бо дитина у вас дивиться… як ясне небо. Так не дивиться дитина, яку не люблять.
Вона не відповіла. Тільки зітхнула.
За кілька днів Віталік поїхав. І хоч нічого не сталося — ні зізнань, ні рук, що торкаються — все одно щось лишилося. Як легкий аромат бузку на подушці після весни.
А тоді знову настала звичність. Хата. Школа. Шиття. Піч.
Одного вечора, коли Галина пізно поверталася від клієнтки з сусіднього села, її зупинив чоловік. Вийшов із-за автобуса, як привид з минулого.
— Я вернувся, — сказав просто.
— Чого? — запитала вона тихо.
— Тому що… там, де немає вас, — нема мене.
Вона не обіймала його, не кричала, не плакала. Просто стояла. А потім кивнула:
— Соломійка вдома. Сама. Ходім.
За кілька днів вона побачила, як донька сидить під вікном і щось малює. Присіла поряд.
— Що це?
— Це ми. Ти, я, тато. І он той дядько з міста. — Соломійка усміхнулась. — Я не хочу, щоб ми були самі. Але я знаю — ти добра. І якщо хтось буде добрий до тебе — це не страшно. Страшно — коли ти сумна.
Галина погладила її по волоссю. Вперше за довгий час відчула, що не лише життя вчить її, а й вона — чиєсь світло.
У цьому світі, серед тріщин і тривог, навіть найменші серця відчувають, коли поруч — доброта.
