Люба давно не бачилася з подругою юності — Тамарою. Колись вони разом навчались у технікумі, потім життя розвело кожну в свій бік: одна — у село, ростити дитину, інша — у великі міста, за чоловіками й новими можливостями. Але після всього пережитого, після розлучення й кількох років у самотності, Тамара подзвонила першою.
— Любо, я не знаю, чи правильно роблю, але мені так хочеться побути десь… справжньо. Не готелі, не чужі квартири — а щось своє, близьке. Можна я до тебе приїду?
Люба довго не думала.
— Приїжджай. Побудеш у нас, відпочинеш. Може, й душа трохи відтане.
У Люби був син — Юрко. Тихий, серйозний хлопець, закінчував музичне училище, писав свої композиції, хоч нікому про це не казав. Працював дистанційно, допомагав мамі по дому, був її тихою опорою.
Коли Тамара приїхала, Люба помітила, що та не така, як колись. Більш спокійна, приглушена. Мовчазна, але з якоюсь внутрішньою напругою. Проте Люба була рада: їй бракувало розмов, сміху, простого жіночого плеча.
Юрко, спершу трохи насторожений, почав поступово відкриватися. Він запропонував Тамарі послухати, як він грає. Вона слухала уважно, навіть розчулено. І якось сказала:
— Якщо буде концерт, обов’язково покличеш. Твоя музика… тепла. Вона, як мама.
Юрко усміхнувся. Це був перший раз, коли він подивився на неї не як на мамину подругу.
З того часу вони стали говорити частіше. Іноді сиділи на кухні допізна — про книги, кіно, життя. Люба бачила це краєм ока. І щось у ній скребло, хоча зовні все було спокійно.
Одного дня, коли Люба поверталась із магазину, вона застала їх на кухні. Тамара сиділа зовсім поруч із Юрком, він показував їй свої записи. Очі світилися. В її очах — теж блищало щось, що вже не скидалося на звичайну приязнь.
Увечері Люба не витримала.
— Тамаро, ти ж знаєш, що він для мене — все.
Тамара подивилась у вікно. Довго мовчала. А потім відповіла:
— Я не планувала. Слово честі. Але я не відчувала такого тепла роками…
— І що далі? — спитала Люба.
— Не знаю… Але я не можу залишитися. Ти мене впустила як подругу, а я… Я зламала щось важливе.
Наступного ранку Тамара зібрала речі.
Юрко сказав:
— Мамо, я б ніколи не зробив нічого, що тебе образить. Але й не можу сказати, що не відчував до неї нічого…
Люба мовчала.
І тільки подумала: «Як часто найближчі приходять не за порадою, а по тепло. А потім, випадково або ні, забирають його з собою.»
