Марія встигла зварити борщ і накрити на стіл ще до того, як мала прийти Ганнуся зі школи. Сьогодні якраз вівторок — день, коли вчителька Лариса Миколаївна просить приносити щось до спільного столу для дітей із багатодітних сімей. Марія завжди давала, хоч і сама ледь зводила кінці з кінцями. Така вже вона була — як бачила чужу біду, то своїй на хвильку очі закривала.
У кухні пахло свіжим житнім хлібом. Вона купила його в Надійки — та щойно з печі витягла. Один хліб — для дому, другий — щоб Ганнуся взяла з собою.
— Мам, а можна я той свіжий візьму, що круглий? Він пахне, як у бабці на Різдво. — Ганнуся вже стояла в дверях, з рум’янцем і зошитами, що ледь трималися купи.
— Бери, доню, бери, — усміхнулась Марія. — Головне, не забудь поділитися.
— Я завжди ділюсь, — серйозно кивнула Ганнуся.
Після школи Ганнуся не одразу прийшла додому. Марія виглянула на дорогу, потім ще раз. Затягувало сірими хмарами, а десь у грудях — стиснулося. Вже хотіла йти шукати, коли дитина з’явилась на повороті — з порожнім пакетом і очима, як у пташки, яку випустили з клітки.
— Де ти була, Ганю?
— Я… я хліб не віднесла. — Вона знизила очі. — Там біля церкви дівчинка сиділа… Худа така. І без шапки. Я спитала, чого вона там, а вона сказала, що чекає маму, бо та пішла в аптеку і довго не вертається. Вона голодна була. Я їй той хліб дала… А вона плакала й казала, що ніколи такого теплого не їла.
Марія мовчала. Потім опустилась на коліна перед дочкою.
— Ти все правильно зробила.
Наступного дня Марія сама пішла до тієї церкви. Дівчинки вже не було. Лише під лавкою лежав клаптик паперу, на якому дитячим почерком було написано:
«Дякую тій дівчинці з кісками. Мама прийшла. Ми поїхали до бабусі. Я не знаю твого імені, але той хліб був найсмачнішим у світі. І ти — теж хтось добрий».
Марія довго тримала той папірець у кишені, ніби молитву.
І подумала, що іноді два хліби — це не просто їжа. Це вибір. Це серце. І це надія, що в світі ще залишилось щось справжнє.
