Петрик ще дрімав, коли почув голос тата. Той щойно повернувся з роботи й тримав у руках великий букет яскравих квітів. Від них тягнуло теплом і солодким ароматом.
— Прокидайся, козаче, сьогодні ж у мами свято! Скоро гості приїдуть, — батько обережно поклав квіти на стіл.
Петрик потягнувся й позіхнув. Увесь дім уже гудів: на кухні щось смажилось, у коридорі пахло праскою, у вітальні готували скатертину. Мама, заклопотана, ходила туди-сюди, поправляючи зачіску, витиравши вазу.
— Ма, а тату справді тебе любить? — раптом спитав Петрик, сівши на табуретку біля неї.
— А з чого ти взяв таке? — усміхнулася мама, не відриваючись від серветок.
— Бо квіти купив. І раніше купував. А ще — коли ти засмучена, він мовчки тебе обіймає.
Мама на мить зупинилась. Подивилась на сина. Потім обійняла його ззаду, з легкою усмішкою.
— Любов — це не завжди про слова. Інколи — про чай зранку або коли тебе чекають з роботи мовчки, але з вечерею.
Гості почали збиратися. Хтось привіз торт, хтось — фрукти. Мама сіяла радістю. Але Петрик уважно спостерігав, як тато, ніби мимохідь, поправляє її плече, витирає краплину соусу з її руки, як ставить стілець ближче до неї. Маленькі рухи, в яких не було показної ніжності — тільки справжність.
Коли всі сіли за стіл, Петрик глянув на маму. Вона сміялась. І в її очах був блиск. Не від свічок, не від шампанського — від щастя. Такого, яке діти бачать краще за дорослих.
Тоді Петрик прошепотів сам до себе:
— Тепер я знаю, що таке любов. Це коли тато приходить із квітами, навіть якщо втомлений.
І вже не спав, а був повністю присутній у тому теплому, домашньому святі. Справжньому.
