Після похорону Марія довго сиділа на лавці біля старої хати. Сусіди вже розійшлися, син із невісткою поспішали назад у місто, ще лишилася Галина — подруга ще зі школи, яка мовчки поклала руку їй на плече. Але тепер і Галя пішла.
Марія залишилася сама. Вперше за 52 роки. Із чоловіком вони прожили непросто — сварилися, мирилися, мовчали, та завжди були «ми». А тепер — тільки «вона».
— Ну що, Василю… — прошепотіла, глянувши на грушу, що росла за хатою. — Пам’ятаєш, як ти її хотів зрізати? А вона, бач, стоїть. Навіть плодоносить.
Груша була стара, вже з тріщинами по стовбуру, але міцна. Вона пережила бурі, морози, і навіть ту зливу, коли дах у хліві зірвало. Василь тоді сказав: «Як не зріжу — впаде й хату завалить». Але не зрізав. А Марія завжди казала: «Вона — як я. Стоїмо, поки можна. А там — як Бог дасть».
Тепер усе змінилось. Син із родиною давно у Львові. Приїжджають тільки «на кілька днів». Внучка, Оленка, завжди в телефоні. Марія любить їх, але відчуває себе, як та груша — ніби стоїть, а вже не дуже потрібна.
Вона зайшла в хату. Пусто. Тиша така, що годинник здавався грімом. Зняла чорну хустку, повісила біля дверей. Глянула в дзеркало. Очі втомлені, але живі. Руки — натруджені, але ще здатні тримати серп, мити підлогу, варити борщ.
— Ти не стара, ти — в силі, — казала їй колись мама. — Як груша: поки тінь від тебе падає — значить, ти ще є.
На третій день після похорону Марія прокинулася рано. Вийшла на двір, подивилася на грушу — і почала біля неї полоти. Потім на город пішла. Потім витягла з комори старі банки — помідори закривати.
Бо життя — не зупиняється. І навіть коли біль ще свіже ріже, серце вже тихо шепоче: живи. І хоч одна груша на подвір’ї — але стоїть.
Ця історія — про силу жінок, які вистояли. Які втрачали, але не падали.
⠀
Якщо ви знаєте таку жінку — обійміть її. Словом, дзвінком, чашкою чаю. Вони — як ті груші: непомітні, але незамінні.
⠀
Поділіться в коментарях, чи є у вас така «груша» у житті.
