Хата стояла на узліссі, стара, побита вітрами, мов сама доля цієї жінки. Там жила Ліда. Колись у селі її називали красунею. Довга коса, ясні очі, дзвінкий сміх — парубки обертались, старші жінки заздрили. Але те було давно. Ще до того, як Віктор, її чоловік, не поїхав на заробітки й не повернувся. Просто зник — як вітер, як вода крізь пальці.
Тоді Ліді було двадцять дев’ять. На руках — двоє дітей. Оленка й Богдан. Маленькі, ще з білими рученятами, які постійно тягнулися до мами. Вона працювала в полі, брала чужу городину, копала, мила підлоги в школі. Все — щоб мати що дати дітям. А вночі — плакала. Тихо, щоб ніхто не чув. Навіть стіни.
Минуло понад десять років. Оленка вступила до технікуму, Богдан підростав, допомагав по господарству. Ліда старіла рано — не тілом, а душею. Та найбільше боліло не тіло, а самотність. Навіть не чоловіка бракувало, а плеча. Людини, яка б мовчки принесла зранку хліба, подала воду, сіла поруч.
І ось якось, повертаючись із базару, де продала десяток яєць і піввідра яблук, вона побачила її. Старенька, худа, з пакетом, більшим за неї. Сиділа на лавці біля магазину, а перехожі — як мурахи: йдуть, не дивляться.
Ліда підійшла.
— Ви куди йдете, бабусю?
— До хутора… але щось сили нема. Сіла — та й не встала.
— Та ви ж із моєї сторони, ходімо, я допоможу.
Вона взяла її сумку, обережно підхопила за лікоть. Жінка тремтіла. Вітер був пронизливий, вже осінь.
— Ви, доню, добра. Тепер таких мало. Он молоді — йдуть повз, навушники у вухах, очі в телефоні…
— То й не тільки молоді, — гірко всміхнулася Ліда. — У нас люди тепер дивляться тільки на себе. А як не дивляться — то й не бачать.
Коли дійшли до бабусиної хати, та запросила в середину, напоїла чаєм. І сказала:
— Як добре, що ти зупинилась. А то сиділа б тут ще до вечора. Ніхто не підійшов би. І знаєш що… я колись теж була самотня, поки одна жінка не простягнула мені руку. Після того я пообіцяла — хоч раз у житті, але маю віддячити світу. І от ти — мій шанс.
Ліда відмахнулася. Вона не чекала подяк. Але те тепло, що йшло від бабусиної кухні, було інше. Людяне. Затишне.
Того ж вечора Оленка подзвонила з міста.
— Мам, мені запропонували залишитись тут на роботу… Я знаю, ти одна, але мені страшно вертатись у те село.
У Ліди стиснулося серце. І вона сказала лише:
— Я розумію. Головне — щоб ти була щаслива.
Вона не хотіла, щоб дочка почувалась винною. Але після дзвінка довго сиділа біля вікна. Дивилась, як місяць піднімається над полем. І знала — більшість жінок тут, у селі, залишаються самі. І не завжди через війну, смерть чи зраду. Часто — просто тому, що всі кудись спішать.
І раптом, пізно ввечері, хтось постукав у двері. На порозі стояла та сама бабуся. В руках — кошик.
— Оце тобі. Мед, яблука й тепла хустка. Ти мені тоді допомогла, а тепер я прийшла до тебе. Бо знаю, як це — сидіти в тиші, коли ніхто не стукає в двері…
І Ліда заплакала. Але не з болю, а з якогось забутого відчуття. Її хтось згадав. Вона ще комусь потрібна.
