Олена поверталась додому пізно. День був виснажливий — на роботі затрималась, ще й автобус запізнився. Втома сиділа на плечах, як важке мокре пальто. Осінній дощ сіяв дрібно, як манна крупа, і вона притискала до себе стару куртку, ніби вона могла захистити не лише від холоду, а й від усього світу.
В автобусі було майже порожньо. Лише кілька чоловіків з важкими пакетами, якась пара, що тихо сварилася на задньому сидінні, і… дівчинка. Маленька, років шість-сім, сиділа біля вікна сама. З мокрим волоссям, червоним носиком і великими очима, що не кліпали — просто дивилися в ніч. Без дорослих. Без сумки. Лише з пластиковим пакетом на колінах, у якому щось шаруділо.
Олена спершу подумала, що мама десь поруч, може, вийшла на дзвінок. Але автобус рушив. Дівчинка залишилася. Олена чекала. Минуло три зупинки.
— Дитино, а ти з ким їдеш? — тихо запитала вона, пересівши ближче.
Дівчинка поглянула на неї, мовчала.
— Ти куди їдеш? Твоя мама де?
— Я сама, — сказала вона нарешті. Голос тонкий, але рівний.
Олена відчула, як щось обривається всередині. Їй згадалася своя донька — теж така ж серйозна, коли вперше йшла до школи. А ще той вечір, коли чоловік зібрав речі й пішов, а вона не мала кому навіть пожалітися — тільки донька тоді тихо обійняла і сказала: «Я буду чемна».
— Як тебе звати?
— Марічка.
— А чому ти сама? Що трапилось?
— Мама лишила мене в тьоті, а тьотя сказала, щоб я їхала до баби Галі. Але я не знаю, де вона живе. Мені сказали — сядеш в автобус, доїдеш до кінця, там спитаєш.
Сказано — «доїдеш і спитаєш». Як же так можна з дитиною?
Олена мовчала. Головне — не панікувати. Вона витягла телефон, зателефонувала до чергової служби в селі, повідомила про дитину, яка сама в дорозі. Автобус зупинився на зупинці перед селом, і вона вирішила: не відпустить Марічку саму. Вийшли разом. Стояли під навісом. Холодний вітер шарпав осіннє листя.
— Ти голодна?
Дівчинка кивнула. Олена дістала з торби пиріжок, який залишився з роботи. Вони їли удвох, мовчки. Потім приїхала поліція. Виявилося, що баба Галя давно вже в лікарні, а мама — зникла, і дівчинку вже кілька днів шукали.
Марічка потім потрапила в родину опіки. Але з Оленою вони бачилися ще не раз. Вона приходила до неї в гості, вчила ліпити вареники, а потім якось сказала:
— Якби ти була моя мама, я б нікуди не поїхала.
Олена обійняла її, мов рідну. І знала — ця зустріч була не випадкова.
